Божий сіяч газета Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ

Не лякаймо дітей "бабаями"

Страх приходить по-­різному. До декого – раптово й несподівано, добротним стусаном відчинивши двері й одразу змінивши звичне життя. До інших – тихо, майже непомітно, вповзаючи обережно і без зайвого шуму. Він може роздутися і заповнити собою весь життєвий простір, так, що несила дихати.

Чого ми боїмося?

Страх приходить по­-різному. До декого – раптово й несподівано, добротним стусаном відчинивши двері й одразу змінивши звичне життя. До інших – тихо, майже непомітно, вповзаючи обережно і без зайвого шуму. Він може роздутися і заповнити собою весь життєвий простір, так, що несила дихати. Або зіщулиться до неймовірних розмірів, причаїться десь усередині й нескінченно терпляче перебиратиме липкими холодними лапками з гострими кігтиками кожен нерв, кожну клітинку. Іноді здається, що його вдалося приборкати, прогнати, обдурити, завести в непрохідні нетрі, у найтемніші закапелки, щоб він пішов остаточно і безповоротно. Але одного разу, темної глухої ночі, коли ненадовго замовкне галасливий бубон життя, трапляється раптом прокинутися, відважно заглянути у власну душу і виявити його там, по-­хазяйськи вмощеним на найголовнішому місці.

Так. Ми боїмося. Невдач, хвороб, нещасть, війни. І майбутнього. Або його відсутності. Ми боїмося. За дітей, за батьків, за коханих, за рідних, за країну, за весь світ. В останню чергу – за себе. Немає від нього рецептів. Нема в нашому складному пристрої програми, яка змогла б звільнити нас від цього нищівного почуття. Адже страх – це базова емоція. Натомість є люди, які говорять і роблять дивовижні й несподівані речі. «Я думатиму про тебе». «Я за тебе молитимуся». «Я подумки триматиму твої крила». «Цавет танем». І віддають частину своєї душі. Вони пишуть, телефонують, з'являються у найважчий момент, проходять з нами всі кола Дантового пекла, від першого до останнього, і допоки це триває, можна не боятися навіть страху...

Любов проганяє страх

Бо Бог дав нам не духа страху, але сили, любови й поміркованости (2 Тим.1, 7). Страху нема в любові, а навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той не досконалий у любові (1 Ів. 4, 18).

Дослідники розглядають і причинність страху, і вроджені й придбані диференціації, і розвиток, і суб'єктивні переживання. Мене ж цікавить страх як незахищеність особистості, а це відбувається, як правило, через відсутність любові, коли людина ще не зустріла її або вже втратила, тобто коли вона самотня. Іншими словами, мені здається, що чим менше любові у людини, яка перетворює її в соціальну істоту, тим більше у неї страху, який залишає її в тваринному стані. А ось роздуми на цю тему моїх студентів. «Страх – це ворог людини, його зрадник. це передчуття чогось жахливого. Це слабкість людини ». «Страх – це ... найпротивніша річ у світі. Те, що заважає, сковує, збиває зі шляху, змушує помилятися ». «Самотність – це як хвороба, під час якої мене переслідує думка про те, що я нікому непотрібна. Люди, що оточують мене, стають огидні, я замикаюся в собі, власні думки і дії здаються вульгарними і абсолютно марними. Я бридка і огидна сама собі. Це морально вбиває. Виникає відчуття тотальної самотності, а довкола чатує небезпека. І мене охоплює панічний страх, що я не впораюся з усім цим. Життя втрачає сенс, все стає сірим...».

«Страх – це почуття, яке робить людину нікчемною і навіть змушує почуватися не людиною, а звіром – працює інстинкт самозбереження». «Страх – це почуття і усвідомлення того, що в якійсь сфері ти беззахисний, і ніхто не може допомогти тобі або підтримати». Французький режисер Ален Рене в своєму фільмі «Мій американський дядечко», спираючись на теорію професора А. Лабора, досліджував біологічні основи людської поведінки, зокрема страху. У фільмі демонструється експеримент зі щуром, вміщеним у клітку з рухомою перегородкою. Коли спалахувала лампочка, то (у щура був вироблений умовний рефлекс) його карали електричним струмом. Щоб запобігти покаранню, щур підбігав до перегородки, яка відразу піднімалася, а він рятувався в іншій частини клітки. Не буду перераховувати всі стадії експерименту, лише зупинюся на останній. Спалахувала лампочка, щур підбігав до перегородки, яка раптом не піднімалася ... Думалося, що він почне метатися по клітці, перегризати прути перегородки ... Але так думалося. Насправді ж все було по­іншому. Щур неприродньо ціпенів і чекав покарання. А ось його якраз і не було: лампочка горіла, отже, повинен бути електричний струм, від якого стає дуже боляче. Проте перегородка була зачинена, а щур чекав...

Дуже часто і ми ціпеніємо від страху, чекаючи покарання, замість того, аби діяти. Найтрагічніше, що саме так ми виховуємо дітей, змушуємо їх з дитинства перебувати в атмосфері страху: лякаємо їх бабаями, татом, який прийде з роботи, караючим Богом і ще безліччю речей. Згодом це стає причиною найрізноманітніших захворювань: алергій, виразок, нервової патології і ще казна чого... Не хочеться наводити цифри, скільки у нас хворих дітей. Від цього легше не стане. Згодом із цими набутими страхами діти йдуть у школу. Дидактогенія (учителе­, школобоязнь), про яку писав ще В. О. Сухомлинський, і досі панує в нашій школі. І як би не змінювалися вивіски: ліцеї, гімназії, коледжі – дітей так само лають, на них як і раніше кричать, їх так само обзивають (в хід йдуть, як правило, ботанічні, зоологічні терміни). А вони, діти, продовжують обкушувати свої ручки... Учитель на уроці ... (лампочка загорілася) ще не страшно ?! – Так ... до дошки піде ... (ти­ши­на). – Ура, що не мене викликали (а лампочка горить). Перший урок пройшов, другий, третій, четвертий, п'ятий ... Сьогодні пощастило, а завтра?... Отак і входимо в доросле життя, тягнучи за собою вагон і цілий віз набутих страхів... Старшокласники, з якими мені доводилося розмовляти, на запитання: «Чого ви боїтеся найбільше?» – відповіли, що бояться війни, смерті найближчих і своєї, жорстокості, самотності, а інші бояться батька, мами, вчителя, отримати двійку, не скласти іспити (і це 10–11 клас!). А малюки (2 – 3 клас), яких ми питали, теж бояться покарань з боку батьків, учителів. Чи не дивною вам здається здатність дорослих формувати в дітей «комплекс провини» як основи взаємостосунків? За що? За все: не так сів/став, не так привітався/попрощався, не так відповів/промовчав, не так зреагував, не так одягнувся, не таку музику слухає, не такі книги читає, не так живе... Продовжіть самі. Тож якою любов'ю ми любимо наших дітей?! І де у цій любові місце для Бога?

Галина Груць,

доцент Тернопільського педагогічного університету, кандидат педагогічних наук

Номери: